|
загрузка...
(Звучить вірш «Вишні»)
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
Квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
Де вечори з Євангелії, де світанки,
Де небо сонцем привалило білі села,
Цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
Як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
(Щербак Влад)
Ведуча (Аліна): У плеяді найвизначніших поетів світу, серед яких – Рембо, Верхран, Верлен, Тичина – Богдану Ігорю Антоничу належить особливе місце . Його мистецтво слова сягає духовних світових та українських пластів культури, увібравши в себе первісні коріння ще індоєвропейської та проукраїнської міфології.
Ведучий (Микита): Творчий діапазон зацікавлень і захоплень Антонича надзвичайно широкий, але центральною темою його творчості є вічна тема мистецтва: що є життя і людина?
(Звучить вірш «Три строфи з записника»)
Мов птах, співає телефонна трубка,
Мов чорний птах в ліщині срібній дроту.
Коли покине друг і зрадить любка,
Що вибереш: ненависть чи скорботу?
О квітко звуків в чорнім шовку сяєв!
Музика б’є в обличчя, мов зле птаство.
Життя нам юний захват відбирає,
Мов скнара, заздрий на своє багатство.
Вже вмієш зорі на слова міняти,
Вже висловиш вогонь душі страждальний –
Наприкінці на досвід став багатий:
Життя трудне мистецтво не навчальне.
(Журбіна Аліна)
Ведуча (Аліна): Народився Богдан –Ігор Антонич у селі Новиця Горлицького повіту на Лемківщині в родині сільського священика 5 жовтня 1909 року.
Ведучий (Микита): Хворобливий хлопчик не міг ходити до школи, а тому початкову освіту здобув вдома під наглядом виховательки, яка прищепила йому любов до поезії, читаючи напам’ять «Кобзаря».
Ведуча (Аліна): Далі закінчив польську гімназію містечку Сянок (1920-1928).З 1928 по 1934 рр. Антонич навчався у Львівському університеті на філологічному факультеті, спеціалізуючись зі славістики.
Ведучий (Микита): За спогадами студентів-гуртківців, Б-І Антонич був надзвичайно сором’язливим, неговірким, заглибленим у себе. Проте він дуже плідно працював над вивченням літературної мови, перевершивши багатьох своїх сучасників у поезії.
(Звучить вірш «Дружня Гутірка»)
Поезія?
– Ні, не питай,
який рецепт її есенцій!
П’ючи свій золотавий чай,
Так пробалакаємо день це.
Узори гарних слів, мережка,
Екстракти мови в срібній чаші –
Хай їх краси аптекар зважить!
Ні, не туди, коханий стежка!
Символіка завбога наша,
І орнаментика засіра.
Де ж міра мір, єдина міра?
Чай процідивши,попрощавшись,
Розходимось. Ніч– чорна мушля,
Ті самі зорі в ній, що завжди,
Той самий захват серце душить.
Тоді, чужі дрібній прикрасі,
Слова, затиснуті у горлі,
Слова, гальмова ні в екстазі
Б’ють, мов джерела животворні.
(Шевчук Анна)
Ведуча (Аліна): У травні 1934 року Антонич одержав диплом магістра філософії, редагує молодіжний журнал «Дажбог».
Ведучий (Микита): Перша збірка «Привітання життя» (1931р)принесла йому визнання серед літературних й читацьких кіл. Друга «Велика гармонія» (1934р) – славу першокласного поета, а третя «Три персні» (1934) Престижну літературну премію Львівського товариства письменників та журналістів ім.. Івана Франка. Б-І Антонич витворив оригінальну концепцію світу, характерною ознакою якої є пошуки втраченої гармонії, єдності людини і космосу, особи й природи.
(Звучить вірш «Свічка»)
В малій кімнаті стіни, наче руки,
Тримають полохливу тишу в жмені.
Сіріють тіні просиво-зелені,
Самітна свічка блимає зо скуки.
Шушукають якісь далекі звуки.
А ґнотик, в восковім їздець стремені,
Свої маріння топить дивні, безіменні,
Мов стеарин, блідим вогнем ошуки.
І тухне, й знов палахкотить ясніше,
Хоч все заснуло, хоч у сні все дише,
Хоч палить власне тіло біло-срібне,
Хоч нищить ніч його все нижче й нижче
Й ним темряву, мов ґудзиком, застібне.
До свічки наше серце є подібне.
(Чорнобривий Богдан)
Ведуча (Аліна): Слово для Антонича – вбивця натхнення. Як тільки поет заміриться цей дар натхнення перетворити в слово, перелити цю «солодку краплю божевілля» у строфи, як зразу ж відчує , що те слово, мов з каменю тверде!
(Звучить вірш «Мистецтво поезії»)
Я звичайний піїта
Кожний мене захоплює день.
Не розумію світа,
Не розумію власних пісень.
Пити захват до краю...
Голос безжурний, немов цвіркуна,
От так собі співаю,
Тільки дзвенить на горах луна.
Захоплення початок,
Релігії й сонетів;
Захоплення нам родить
Апостолів й поетів.
Не вмію писати віршів,
Сміюся з правил і вимог.
Для мене поетику складає сам Бог.
(Штін Наташа)
Ведучий (Микита): Чим вище, щиріше й правдивіше підносять слова на хвилях натхнення, чим гострішою – до розриву меж – стає напруга почуттів, тим безпораднішими видаються ті слова, ті строфи, які мали висловити магію натхнення.
(Звучить вірш «Натхнення»)
Такий бува момент, що в серце полумінь пече,
Напруга почуванні межі розрива,
Злітають блискавки з осяяних очей,
Та іскрами думок палає голова.
Немов льоди душі твоєї попливли б увиш,
Підносять слова щиріш і правдивіш,
Мов квіт зарання, відімкнеться серця глиб.
– Тоді стає брехнею кожен вірш.
(Малишева Наташа)
Ведуча (Аліна): Екстатична молитва бадьорить дух, скріплює його вірою і надією, морально зміцнює і утверджує Антонича в його прагненні жити і творити.
(Звучить вірш «Молитва»)
Навчіть мене, рослини, зросту,
Буяння, і кипіння, й хмелю.
Прасловом, наче зерном простим,
Хай вцілю в суть, мов птаха трелем.
Навчіть мене, рослини, тиші,
Щоб став сильний, мов дужі ріки,
коли до сну їх приколише
луна неземної музики.
Навчіть мене, рослини, щастя,
Навчіть без скарги умирати!
Сприймаю сонце, мов причастя,
Хмільним молінням і стрілчатим.
Хай сонце –прабог всіх релігій–
Золото пере й життєсійне,
Благословить мій дім крилатий.
Накреслю взір його неземний,
Святий, арійський знак таємний,
Накреслю я його на хаті
І буду спати вже спокійний.
(Філіпчук Анастасія)
Ведучий (Микита):Щастя для Антонича – це спосіб ставлення до себе і до обставин.
Ведуча (Аліна): Щастя –це свідомий вибір ,а не дарунок згори!
(Звучить вірш «Щастя»)
З усіх людей найбільше я щасливий,
Будую білий калиновий міст.
Мій дім скляний не з казки,лиш правдивий.
Великої моєї філософії
такий безглуздий зміст.
Не заплачу страждання й горю мита,
Люблю риск, небезпеку й сум’яття.
Я є рушниця радістю набита,
Якою вистрелю на честь життя.
Я п’ю його до дна, без сумнівів, без журб і бід,
Ніщо, що людське, – не є мені чуже,
А що сьогодні я не маю грошей на обід, –
Байдуже.
(Дука Коля)
Ведучий (Микита):Улюбленіший Антоничів час до написання віршів – вечір...
(Звучить вірш «Вечір»)
Вечір холодний. Не диво. Весна.
Вечір високий, глибокий, без дна.
Росяний росами-зорями сон,
П’яний від пахощів мокрих сосон.
Вийди самітній тоді перед дім,
Тиша обійме тебе мов мороз.
Вечір шепоче в танку молодім,
палиться срібними іскрами рос.
Чисті холодні кришталі різьбиш
З мармуру мрії, уяви, думок.
Палиться росами, шепче комиш,
Зорі заплутались в дивний клубок,
Тихо впаде поміж трави одна.
Вечір холодний. Не диво. Весна.
(Придюк Євген)
Ведуча (Аліна):Антонич повсякчасно наголошував, що він –поет національний, бо був переконаний: «Митець повинен служити передусім своєї батьківщині».
(Звучить вірш «Батьківщина»)
Жовті косатні цвітуть на мокрих луках,
Як за днів дитинства, в кучерявій млі.
Вилітають ластівками стріли з лука,
Білі стріли літ.
Оси золоті в чарках троянд розквітлих,
Мокрі зорі куряться під сизий вечір.
Ще горить твоєї молодості світло,
Хоч новий десяток літ береш на плечі.
Слухай: Батьківщина свого сина кличе
Найпростішим, неповторним, вічним словом.
У воді відбились зорі і обличчя,
Кароокі люди і співуча мова.
(Гузеєв Олександр)
(Звучить вірш «До холодних зір»)
Накрита неба бурим дахом,
Мов бронза, ніч тьмяніє й стигне.
Як вбиті в ніч горючі цвяхи,
холонуть зорі в сині криги.
Насуплений, їдкий, запеклий,
Заслониш очі лунатичні,
Бо твоє серце – чорне пекло,
Середньовічне і містичне.
Тремти в цей вечір забобонний,
Мов астролог дивися зорі!
Хай всіх, хай всіх, як ти бездомних
Пригорне ніч, вогонь і море!
(Гмиря Ігор)
(Звучить вірш «Поворот»)
Вернувся я, де вільхи й риби,
Де м’яти, іви, де квітчасті стіни;
І знов цілую чорні скиби,
Припавши перед сонцем на коліна.
Ой, похилилось надо мною,
Як мати понад сином, полум’яне.
І знов мене земля напоїть,
Мов квіт росою, поцілунком тьмяним.
І чорні скибки, й сині плавні,
на плоті хмари, наче плахти висять.
Тут я у кучерявім травні
Під вільхами і сонцем народився.
( Дріжд Дмитро)
Ведучий (Микита): Антонич творить фантасмагоричний образ міста в його реальному та міфічному синтезі, в калейдоскопічному завихренні конкретного і уявного,світлого і темного, щасливого і трагічного, духовного і утилітарного, прагматичного на його «обличчі».
(Звучить вірш «Ротації»)
Біжать алеї звуків, саджених у гами.
Мов на акорд, упав поверх на поверх.
Греблі жовтих мурів, денний вулиць гамір
Від берега по берег, тінь вінків дубових.
Мусує день, мов склянка золотого чаю,
Прочищена блакить , ввиш мряки шумовиння.
Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,
Хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.
Церкви, цукерні, біржі – духові і тілу.
Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин
Крихкого щастя, почуваєм інші цілі.
Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.
(Клімакова Юлія)
Ведуча (Аліна):У 1936 році побачила світ четверта збірка Антонича «Книга Лева», а наступні «Зелена Євангелія» і «Ротації» вийшли в 1938 році, уже після смерті поета, що настала впору творчого його злету 6 липня 1937 року.
Ведучий (Микита): Немов передбачаючи своє коротке життя-спалах, він у ранніх творах писав : «Життя звабливе і прекрасне
В одній хвилині пережить...»
Ведуча (Аліна): Антонич наче був невпевнений, що його поетичний світ виповість людям в усій повноті його єство, душу, Божий Дар сприймати кожен порух, кожен ритм, кожен прояв життя в усій його повнозвучності і різнобарвності.
Ведучий (Микита): Марно шукати таємну пружину механізму життя, бо ж «його основа є невпійманна». Життя йому таке гарне, звабливе, химерне, дивне, примхливе, що володіє магією вічної таємниці...
(Звучить вірш «Закінчуючи»)
Хто ж потребує слів твоїх?
Чи той, що важить хліб і сіль?
Чи той, що відсотки рахує?
Чи той, що у безсонну ніч
Бунтарські зазиви друкує,
Чи той, кого гарячка палить
І з голоду запеклий вже,
Чи той, що чорні тюрми палить?
Чи той, що тюрми береже?..
(Ільченко Юлія) |
Главная